Про те, наскільки ми хочемо в Европу.

Я передбачав такі відповіді. До співавторства в інтерв'ю і всіх наслідків цього журналісти ставляться як до маячної примхи. Обґрунтування різні, але зводиться все до питання "З якого дива?".

Можна було б згадати про те, що наживо інтерв'ю беруть все рідше, а питання коротші за відповіді, отже більшу частину матеріялу готує сам інтерв'юйований. 
Можна було б згадати, що журналісту той автор взагалі не всрався, а автор отримує розголос і піар, а вони в наш час грошей коштують.
Можна було б сказати, що справді дуже мало хто вимагає цього. Що сума смішна. Що "не прийнято, хоча і є".

Але люди, не про гроші мова. Смішні гонорари - проблєма видань, які їх пропонують і журналістів, які на них погоджуються.
Мова про дотримання закону. Це - найперша ознака належности до країн першого світу. Закон може бути недосконалим і нечітким, тоді в ньому можна шукати і знаходити шпарини для леґального оминання. І леґально оминати. Але якщо шпарин і розмитостей нема, закон має виконуватися.

Ви можете просити автора про те, щоб він не зазіхав на гонорар. Це називається безгонорарна публікація, і за неї прийнято авторові дякувати.
Автор, зі свого боку, може відмовитися від пропонованого гонорару чи ж навіть попередити, що він не візьме за це грошей, і це буде жест доброї волі з боку автора. І тільки. Закон має виконуватися.

Бо якщо вже на те пішло, видавець теж може сказати авторові: "Я тебе видаю? Видаю. Тебе цим піарю? Так. Чого це я тобі ще й грошей винен?". І кажуть, ви ж це знаєте. А найгірше, що автори на це погоджуються. І контракти, які це узаконюють, підписують, не читаючи.
Так от.
А ми зі своїм уставом до европейського монастира премося. Чого дивуватися, що нам там ніяк не раді?